«Любі, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні один одного любити».
Якщо скажеться слово «любов», то особливо молода людина сьогодні уявляє під цим фактично розпусту, нечистоту і навіть гомосексуалізм. Все це зводиться до одного поняття – «любов». Але насправді це антилюбов, егоїзм і збочення. На жаль, у нас, слов’ян, є лише один термін для вираження поняття «любов».
Тут Святе Письмо говорить про Божу любов, про вершину упокорення, про вершину страждань, про вершину жертовності. У грецькій мові є три терміни для слова «любов», і це важливо усвідомити. «Агапе» – це безкорислива любов до Бога.Ісус запитує Петра: «Агапас ме? Чи любиш ти Мене Божою любов’ю?». Петро відповідає: «Фільо се – я люблю Тебе тією людською л юбов’ю». «Філіа» – це другий термін для позначення любові. Це любов до батьків, до рідних, до народу. Термін «ерос» означає тілесну любов, пов’язану з сексуальністю, а на неї мають право тільки чоловік і жінка, які вступили в законний шлюб, оскільки вона пов’язана з передачею життя, вихованням, а, отже, і з жертвою заради майбутніх нащадків.
Добре було б прочитати всю 4 главу, де апостол Іван говорить про багатьох лжепророків, які вийшли у світ, і про те, що ми маємо випробовувати духів. Тут він застерігає від духа антихриста, який заперечує Божество Христа. Сьогодні його заперечують Свідки Єгови, хоч і цитують Святе Письмо, а також заперечує історико-критичний метод у теології, який поділяє Ісуса на Христа історичного та Христа міфічного. Ця згубна єретична течія викладається на всіх теологічних факультетах. Плодом є сучасний розклад – легалізація гомосексуалізму та інших «Q»-збочень, таких як педофілія, садомазохізм, сексуальні вбивства та подібні злочини. Все це лицемірно називається любов’ю, а ми живемо в цей час. Тому, коли чуємо слово «любов», ми повинні бути обережними, щоб знати, що насправді людина уявляє собі під цим словом. Термін «агапе» ліберальні християни відразу зловжили для означення бенкетування та своєрідного розвалу. Але «агапе» означає охоту віддати навіть своє життя за Христа та Його Євангеліє, а, отже, за спасіння безсмертних душ. Одностороннє посилання на т.зв. «гостини любові» апостол Павло різко критикував.
Треба мати чіткі поняття – що таке любов, а з іншого боку, що таке самолюбство, егоїзм і моральна розбещеність, хоча це все світ чи відпале християнство приховує під словом «любов». Тому необхідно розрізняти духів, про що також говорить апостол в 4 главі. Бо вийшли лжепророки, які є «від світу, тому й говорять по-світському, і світ їх слухає» (вірш 5).
Вірш 9: «Цим виявилася до нас Божа любов, що Бог послав у світ свого єдинородного Сина». А Він, як жертва примирення, помер за наші гріхи (вірш 10).
Далі сказано, що кожен, хто говорить про любов, але ненавидить свого брата, той брехун. Отже, хто має в серці гіркоту і не може пробачити, а при тому говорить про любов, той брехун. Потрібно каятися і навести порядок у стосунках. Перш за все, я повинен усвідомити перед Богом власні гріхи. Якби хтось образив мене або сказав щось про мене без наміру завдати шкоди, а я би образився і згадував це, наприклад, кілька років, це було б ознакою того, що моє відношення до Бога дуже поверхневе і що я не маю здорової самокритики. Треба любити ближнього як самого себе, а щодо себе бути критичними і правдивими, не ображатися, коли нам кажуть сувору правду. Любов полягає в тому, що я бачу помилки іншої людини та її немочі, які вона, можливо, навіть не хоче признати, це завдає мені болю, але я молюся за неї і бачу, що не можу щось змінити. Це розп’ята любов. Знаю, що Ісус хоче спасти мого брата, але його обожнюване «его» цього не дозволяє, він залишається в рабстві «старої людини». Але той самий «рабовласник» у іншій ділянці тримає і мене. І саме через справжню покору, через правду, яка є формою любові, я можу перемогти духа брехні, який обманює брата і мене, і так допомогти йому та собі. Але якщо я маю ілюзію своєї фальшивої святості, і хтось лише торкнеться мого самолюбства, а я відчуваю через це сум чи ненависть, це вказує на те, що поки що не маю нічого спільного з Божою любов’ю агапе. Тому маю про неї просити. Я мушу тренуватися в упокоренні, уміти вибачитися перед іншим, зробити перший крок і запропонувати примирення, коли мене образили. Це практична любов, а не виголошення побожних фраз, як це робиться сьогодні. Сьогодні «любов» є найбільш зловживаним словом. А що таке любов до грішника? Назвати гріх гріхом і вказати на Спасителя, а не обманювати його так, ніби гріха не існує, як це робить сучасний тренд і дух брехні, який через гомолобі зайняв переважний відсоток найвищих посад у Католицькій Церкві.
Що сказав св. Василій про любов? На запитання: «Чи провиняється проти любові і є немилосердним той, хто постійно вказує братам на їх гріх, кажучи: „Мусите виправитися”?», св. Василій відповідає: «Навпаки, провиняється проти любові той, хто цього не робить, бо після укусу змії в рані залишається отрута, яка, якщо її не усунути, спричиняє смерть. Тому немилосердним є той, хто не напоумляє своїх братів».
Що це означає практично? Це не означає, що я відразу випалю усім в очі, які гріхи та помилки вони зробили, і ще й при цьому їх ображатиму. Це було б неправильне розуміння. Але коли бачу, як людина дає іншим згіршення, мене це має боліти. Тому прошу в Бога світла, що робити в цій ситуації, бо коли скажу правду, вона цього не прийме і навіть вважатиме мене своїм ворогом та збунтується проти Бога. Це реальність, тому не так просто донести іншим світло. Отже, як діяти? Як чинили святі? Як чинив сам Господь Ісус? Він проповідував правду, закликав до покаяння, а затверділих фарисеїв називав справжнім іменем, хоча вони Його за це ненавиділи. Однак це неможливо без внутрішньої молитви і світла, яке я повинен випросити в Бога, як вчинити конкретно в тому чи іншому випадку. Якщо лише візьму цитату зі Святого Письма і поставлю її у невідповідну ситуацію, наприклад, «напоумляй свого брата», тоді упокорю його і за цим сховається моя зарозумілість та гордість, він не навернеться, а навпаки – це буде докором мені, що я не розумів, що означає діяти в дусі правди і що таке справжня любов. Навіть цитатами зі Святого Письма можна зловжити, але коли цитата подана у відповідний час і на відповідному місці, то це ліки, які лікують і навіть рятують. Тому мушу мати біль над гріхами ближнього, а тоді Господь дасть мені ласку усвідомити і свій гріх, що в цьому я, можливо, гірший від нього. Коли почну від себе і вийму колоду зі свого ока, то правильним способом зможу вийняти скалку з ока свого брата, а це принесе користь і мені, і йому. Але це неможливо, якщо не говоритиму з Богом про мого брата. Я ніколи не зможу вирішити його проблеми лише власним розумом, навіть якщо й посилатимусь на Святе Письмо. Тут здійснюється: «Літера вбиває». Щоб Дух оживляв, Святий Дух має дати світло спочатку мені, щоб я міг стати Його посередником, а це коштує жертви, яка називається покора. Саме упокоряючись перед своїм братом, переможу того «наглядача», який називається «стара людина» і тримає його в гордині, не дозволяючи прийняти правду про власну нужденність та гріх. Або, навпаки, цей «наглядач» триматиме його в депресії. Але тут діє: правда визволяє, а цією правдою є Ісус. Тому я повинен дати йому Ісуса, через мене Ісус повинен наблизитися до цього брата, а я маю усвідомлювати, передусім у внутрішній молитві, що Ісус є в мені.
Тому Бог установив заповідь любові так, що першою і найбільшою є любити Бога всім серцем, усією душею і всією силою. Можливо, хтось скаже: «Але тоді для ближнього вже нічого не залишається». Якраз навпаки: коли любимо Бога всім серцем, тоді вже любимо ближнього не своєю егоїстичною любов’ю, а маємо до нього Божу любов, черпаємо її з Божого джерела. Я повинен любити свого ближнього, як самого себе. А себе любити так, щоб робити все для свого спасіння, щоб моя душа не загинула в пеклі, а це вимагає певної жертви. До неба не їдеться на санях з гори. Так їдеться лише до пекла. Це не вимагає зусиль, достатньо лише розслабитися, дати волю своїй гордості, своїй сваволі та внутрішньому розвалу.
Питання напоумлення і покарання має різні рівні. Наприклад, обов’язок батьків – напоумляти і карати своїх дітей, щоб вони почали правильно розрізняти добро і зло. Так само церковний настоятель має обов’язок називати гріх гріхом, а не легалізувати його та благословляти, як це робиться сьогодні з благословенням відлякуючого гріха содомії. Це призводить до того, що душі йдуть до пекла, бо людей, які повинні були каятися задля свого спасіння, переконують, що вони не мусять каятися. Мовляв, повинні себе т.зв. прийняти, тобто відкинути Божий порядок та Божі закони і таким чином перебувати в бунті проти Бога. Говорити тут про милосердя – це зловживання милосердям, що є гріхом проти Святого Духа. Тоді з т.зв. любові до грішників вийде вершина нелюбові. Тому сьогодні так необхідно розрізняти різні духовні течії, тобто системи брехні та маніпуляції, які за такими величними словами, як любов, милосердя, співчуття, чуйність, можуть приховувати найбільшу розпусту та злочинність. Ця маніпуляція є ознакою духа антихриста, який вже втілюється через церковних обманців, які його повністю прийняли, та опановує Церкву і народи. Чому? Бо люди не любили правду, не шукали її, а хотіли бути обманеними. Вони уперто відкидали справжнє покаяння, без якого ніхто не спасеться.
Ми повинні любити свого ближнього відповідно до Богом даної норми: як самих себе. Але себе маю любити так, що, по-простому кажучи, візьму на себе бич чи батіг і виб’ю свою гординю, зарозумілість, усі форми нечистоти, осуджування, егоїзму… А це справжня любов до себе, бо все це перешкоджає мені спатися і здобути найбільшу цінність, якою є вічне життя. Також свого ближнього маю любити так, щоб і він не був засуджений, тому маю дати йому приклад: «Брате, зі своєю „старою людиною” я роблю те і те. Оскільки я люблю тебе, то раджу тобі робити так, як я».
Отож любов також полягає в тому, щоб давати добрий приклад: що я рахуюся з Богом і намагаюся респектувати Його закони, навіть якщо задля цього мені доводиться приносити жертви. Цим маю давати ближньому живий приклад для наслідування. Як каже апостол: «Будьте такі, як я».
У Слові життя сказано, що Божа любов до нас проявилася найбільшою жертвою. І ми задля спасіння ближніх і їхнього вічного життя повинні бути готові пожертвувати своїм дочасним життям. Зазвичай не відразу, а поступово, як це буває при вихованні дітей батьками. Вони повинні в дрібницях вмирати для себе і для своїх вигод, щоб виростити справжніх християн.